Політична ситуація, що склалася навколо імперіалістичної агресії Росії проти України, є однією з найдраматичніших за весь період визвольної війни, яка вже вступає у п’ятий рік. Трамп, який загруз у глибокій кризі через провальну агресію проти Ірану та похмурі перспективи на майбутніх проміжних виборах, домовився по телефону з Путіним, щоби той допоміг йому збільшити доходи від експорту енергоресурсів — саме в той момент, коли гостру економічну кризу та соціальне невдоволення в Росії неможливо замаскувати недавнім вересневим виборчим фарсом. Водночас Україна завдає ударів по російських нафтопереробних заводах, скорочуючи їхню виробничу потужність майже вдвічі та спричиняючи дефіцит бензину на всій території Росії. Трамп одразу ж оголосив, що було «досягнуто угоди з обома сторонами про припинення вогню щодо енергетичних об’єктів», на що Кремль не звернув уваги, завдавши шість руйнівних ударів по енергетичній інфраструктурі України. Незважаючи навіть на ці факти, Трамп запевнив, що Путін дійсно хоче досягти угоди, і звинуватив Зеленського в тому, що той «не хоче миру»… На додаток до цього шантажу, є дані про те, що компанія Starlink знизила швидкість інтернету, щоб перешкодити роботі українських дронів, а американські супутники не передавали Україні попередження про запуски російських ракет.
«Течія „Перманентна революція — Четвертий Інтернаціонал“» (ТПР-ЧІ) у статті Парраса та Пау стверджує, що в Україні «факти» вже не відповідають теорії: яким би не був національний зміст цієї боротьби, вони вважають, що війна зараз перебуває під «фактичним командуванням» НАТО. Зрештою вони визнають, що теоретично легітимна національна причина може зберігатися в рамках ширшого міжімперіалістичного конфлікту, за умови, що вона не підпорядкована грабіжницьким цілям імперіалістичної держави-суперника. Одначе підтримка (більше на словах, ніж на ділі) Заходу сама по собі не може апріорі визначати характер війни в Україні. Таке підпорядкування має бути конкретно доведено.
«Факти» вщент розбивають «кампістські схеми» ТПР-ЧІ
Тож давайте почнемо з наявних фактів, щоб Паррасу та Пау було легше побачити реальність і не керуватися упередженістю. Трамп і Путін досягли угоди (до того ж «фантастичної», за словами Трампа) про негайний експорт дизельного палива, обґрунтувавши її нагальною необхідністю знизити світові ціни на дизель і тим, що «цього також потребують фермери та перевізники США»… Коротше кажучи, уклавши цю угоду про закупівлю в Росії 5 мільйонів тонн дизельного палива, США фінансують війну Путіна проти України.
Трамп різко звинуватив Зеленського в тому, що той винен у рості світових цін через удари по нафтопереробних заводах на території Росії та «шість разів проігнорував» його вимоги щодо того, щоб Україна в односторонньому порядку припинила такі дії. Більше того, спочатку Трамп, а потім й Ілон Маск пішли ще далі, заявивши, що «Україні потрібно замінити Зеленського на іншого президента, здатного укласти угоду з Путіним».
Увесь світ знає, що причиною паливної кризи стала поразка США та Ізраїлю у війні з Іраном і блокада Ормузької протоки. Також усім відомо й те, що «угода з Путіним», яку Трамп уже два роки намагається нав’язати Зеленському, — це угода про капітуляцію України, спрямована на поділ країни та спільний із Кремлем колоніальний грабіж!
Лише через кілька годин після того, як Трамп оголосив про «фантастичну угоду» з Путіним, Україна знову завдала удару дронами по території Росії та підпалила великий нафтопереробний завод у Ростові-на-Дону. Через два дні, незважаючи на проблеми з інтернет-сигналом, що погіршувалися та впливали на швидкість дронів, вона продовжила знищення шести літаків Су-34 на військовому аеродромі в Борисоглібську на півдні Росії.
Зеленський назвав угоду між Трампом і Путіним «нечесною та слабкою». Після чого віддав наказ завдати нових ударів по російських нафтопереробних заводах, які Трамп пообіцяв Путіну захистити.
Український народ вважає Трампа (а також його сіоністське родинне лобі Віткофф-Кушнер) покровителями Путіна та ворогами боротьби за національну незалежність. Українські ЗМІ — як україномовні, так і російськомовні — широко висвітлюють це, називаючи Трампа «помаранчевим щуром» і «маріонеткою Кремля». Ось такі «факти»!
«Факти» чітко вказують на те, що ця війна з боку України має національно-визвольний характер і не підпорядковується «ефективному командуванню» США чи НАТО. Інакше чиї ж тисячі солдатів досі перебувають на базах у Німеччині, Італії, Іспанії та Польщі? Сполучених Штатів, з їхнім головнокомандувачем Трампом. Очевидно, що присутність американських сил у Європі та загальна залежність українського уряду від західного імперіалізму поки що не здатні змінити саму суть цього конфлікту.
Відмова ТПР-ЧІ підтримати право України на самовизначення сягає початку широкомасштабного вторгнення, а не подальшого розвитку структур у Вісбадені (починаючи з 2022 року), NSATU (2024 рік), укладення угоди між США та Україною про видобуток корисних копалин (2025 рік) або переговорам Трампа з Путіним (що тривають з 2025 року). Паррас і Пау визнають, що «дата не викликає суперечок: російське вторгнення розпочалося 24 лютого 2022 року».
Кампанія проти російських НПЗ: суперечка України зі США, що передувала приходу Трампа
Суперечка між Україною та США щодо російських НПЗ загострилася ще до приходу Трампа. У 2024 році адміністрація Байдена чинила тиск на Київ у зв’язку з атаками на російську нафтову інфраструктуру, посилаючись на ризик ескалації конфлікту та наслідки для світових енергетичних ринків. Держдеп знову заявив, що Вашингтон «не заохочує й не підтримує» українські атаки за межами території України. Віцепрем’єр-міністрка Ольга Стефанишина відповіла, що НПЗ є законними військовими цілями: «Ми розуміємо побоювання наших американських партнерів. Водночас ми маємо максимально ефективно використовувати наявні у нас можливості, ресурси та методи».
Вашингтон враховував ситуацію на світових нафтових ринках і прагнув уникнути ескалації конфлікту з Москвою. Київ розуміє, що російська нафтопереробна інфраструктура є найважливішою економічною та логістичною опорою, яка підтримує вторгнення. Україна дедалі частіше завдавала цих ударів за допомогою систем дальньої дії вітчизняного виробництва (ракет «Фламінго» та дронів), що дозволяло їй діяти без обмежень, пов’язаних з американською зброєю. Вітчизняне виробництво не усунуло цю залежність, але розширило сферу, в якій Київ може переслідувати військові цілі, проти яких виступав і продовжує виступати Вашингтон.
Конфлікт тривав і загострювався за часів Трампа. У вересні 2026 року газета «Financial Times» повідомила, що Трамп чинив тиск на Зеленського з метою припинення атак на російські НПЗ, посилаючись на їхній вплив на постачання дизельного палива. Трамп заявив, що було досягнуто домовленості. Українські чиновники це спростували, а Зеленський продовжував відстоювати ці атаки як засіб тиску на Росію. Важливість ситуації полягає не просто в тому, що Київ «не підкорився» Вашингтону. Вашингтон завжди ставив власні економічні та геополітичні інтереси вище за українські військові цілі, послідовно обмежуючи дії Києва. Однак, незважаючи на шантаж, Україна до сих пір зберегла достатню самостійність. Київ розвинув можливості, що дозволяють йому діяти в обхід деяких із цих обмежень. Все це викликає питання: чи справді величезний матеріальний вплив Вашингтона перетворився на абсолютний політичний і стратегічний контроль над війною в Україні?
Курськ (2024), операція «Павутина» (2025) та мінлива матеріально-технічна база дій України
Курський наступ у серпні 2024 року ще більше загострив суперечності зі США. Курськ — це міжнародно визнана російська територія, розташована безпосередньо на північ від української Сумської області; отже, українські війська не нападали на російські війська на окупованій території України, а перетнули міжнародний кордон і захопили територію в межах самої Росії. Одначе Київ заздалегідь не надав Вашингтону оперативний план. Американські чиновники все ще намагалися зрозуміти мету операції вже після її початку. «Можливо, у них є план, але вони не діляться ним з нами», — заявив один з американських чиновників газеті «Washington Post».
Проте ця таємність не виникла на порожньому місці. Надзвичайно тісна співпраця у 2022–2023 роках також виявила вразливість для Києва: інформація, що передавалася Вашингтону, не завжди залишалася в таємниці. Витоки з Discord у 2023 році розкрили оперативно важливу українську інформацію, зокрема вразливості в системі протиповітряної оборони та подробиці про бригади, які готувалися до контрнаступу. Як повідомляється, перед візитом Зеленського до Вашингтона у вересні 2023 року один із його радників попередив його: «Не ділися з Байденом нічим, чого ти не хотів би побачити на перших шпальтах газет». Як пише «Washington Post», ці витоки викликали в Україні серйозні сумніви щодо здатності Вашингтона захищати військові таємниці. Таким чином, після стратегічних розбіжностей навколо контрнаступу 2023 року у Києва були як оперативні, так і політичні причини обмежувати обмін інформацією.
Крім того, відбулася ще одна зміна: Україна створювала матеріально-технічну базу, яка давала їй змогу діяти в обхід деяких обмежень, пов’язаних зі зброєю, що постачається Заходом. На початку повномасштабного вторгнення її вітчизняна індустрія безпілотників була незначною. На початку 2024 року український уряд повідомив, що кількість виробників дронів збільшилася з семи до приблизно 200, а державні закупівлі українських дронів у 2023 році вже в сто разів перевищили рівень 2022 року. Наприкінці 2024 року Міністерство оборони повідомило, що 96,2 % безпілотних літальних апаратів (БПЛА), що постачаються українським збройним силам, були вітчизняного виробництва, включаючи понад 1,5 мільйона дронів FPV, а також системи розвідки, удару та нанесення ударів на великі відстані. Зеленський оцінив річну виробничу потужність України у 4 мільйони дронів до жовтня 2024 року.
Це не зробило Україну самодостатньою у військовому плані й не усунуло залежність від західних систем протиповітряної оборони, боєприпасів, розвідданих, фінансування, компонентів чи інших видів озброєння. Проте це змінило характер цієї залежності. Військові засоби, вироблені на території України, не підпадали під ті самі географічні обмеження, які Вашингтон накладав на американські ракети чи розвідувальні дані. Таким чином, вітчизняне виробництво нерівномірно та в певних сферах розширило матеріальні можливості, в межах яких українське командування могло переслідувати цілі, не санкціоновані Вашингтоном.
Курську операцію слід оцінювати крізь призму цієї трансформації відносин. З одного боку, успіх Києва, як і раніше, забезпечували регулярні війська, які критично залежать від західної зброї, тому зводити все виключно до нарощування українського виробництва дронів було б неправильно. З іншого боку, найсуворіша секретність і сам факт проведення цієї місії доводять, що Україна здатна планувати й реалізовувати масштабні стратегічні операції на території Росії без попереднього схвалення з боку США. Таким чином, зміцнення власного військового потенціалу України поступово позбавляє Вашингтон можливості жорстко обмежувати рамки та масштаби кожної української операції.
Операція «Павутина», проведена в червні 2025 року, наочно продемонструвала цей прямий зв’язок. Україна близько вісімнадцяти місяців таємно готувала удар по стратегічних авіабазах Росії. Для цього в країну-агресорку контрабандою завезли спеціально розроблені безпілотники, після чого з прихованих контейнерів поблизу цілей було запущено 117 FPV-дронів. Атака вразила аеродроми, що знаходяться за тисячі кілометрів від підконтрольної Києву території. Примітно, що пізніше Володимир Зеленський підтвердив використання Службою безпеки України (СБУ) виключно вітчизняних безпілотників, а не західного озброєння. Він пояснив цей вибір гранично ясно: «Мені дуже хотілося використовувати лише те, що ми виробляємо, щоб розмежування [було] цілком чітким».
Ця заява поєднує матеріальні й політичні аспекти аргументації. Операція «Павутина» стала можливою не тому, що Україна позбулася залежності від західного імперіалізму. Річ у тім, що відносно швидкий розвиток сектора військового виробництва України створив особливу сферу діяльності, меншою мірою підконтрольну Заходу. Сполучені Штати могли й можуть встановлювати географічні «рамки» щодо використання розвідданих, супутникової інформації чи поставленої зброї. Але вони не могли поширити ці самі рамки на операцію, яку розробила Україна і яка була проведена з використанням українських дронів, що не перебували під їхнім контролем.
Тому зростання військової промисловості України не слід описувати просто як зниження залежності. Воно призводить до перебудови цієї залежності. Україна й далі глибоко залежить від західного капіталу, комплектуючих, розвідувальних даних і основних систем озброєння, хоча вітчизняне виробництво й дає їй більшу свободу дій в окремих сферах. Результатом цього стають не національна військова автономія, а більш суперечливі відносини, у яких одні форми залежності поглиблюються, тоді як певні українські спроможності розширюють спектр доступних воєнних варіантів, що перебувають поза прямим контролем західного імперіалізму.
Найважливіший факт: чому війна досі не закінчилася?
Є один факт, важливіший за будь-який із цих окремих епізодів. США мають величезний вплив на Україну, але не змогли визначити, коли і на яких територіальних умовах закінчиться війна.
Трамп обійняв посаду, пообіцявши майже негайне укладення угоди, яка покладе край війні. Повернувшись до влади, його адміністрація зробила досягнення домовленості, виробленої в ході переговорів, однією зі своїх головних цілей і використала вплив США у сфері військової допомоги, щоб чинити тиск на Київ і змусити його сісти за стіл переговорів. Ця суперечність особливо яскраво проявилася в контексті саміту Трампа і Путіна, що відбувся у серпні 2025 року на Алясці. Як повідомила газета Financial Times, Путін запропонував перемир’я в разі, якщо Україна вийде з тих районів Донецької області, які вона все ще контролювала.
Трамп передав ці умови. Але Зеленський, відображаючи думку більшості українського населення, відмовився поступатися територіями, які Росія не завоювала. Ця суперечка виявила принципову розбіжність: які територіальні втрати можна було б прийняти, щоб покласти край війні. Йдеться не про другорядну суперечність щодо тактики.
Попри постійні випробування, значна частина українського суспільства й далі відкидає передачу територій, які Росія не змогла завоювати. Опитування КМІС, проведене в липні–серпні 2026 року, показало, що 60% респондентів вважають категорично неприйнятною поступку решти Донбасу, що перебуває під контролем України, навіть в обмін на гарантії безпеки з боку США та Європи. Водночас 61% заявив, що готовий терпіти війну «стільки, скільки потрібно». Втома й труднощі з набором рекрутів не означають автоматично згоди на капітуляцію.
Дії України виходять далеко за межі простого наслідування «американської військової стратегії», і мова тут аж ніяк не про поодинокі випадки військового незгодництва. Головним доказом цього є спроби Вашингтона завершити конфлікт ціною територіальних поступок з боку Києва. Однак Україна й далі відмовляється від таких умов, через що бойові дії тривають. Безумовно, повна матеріально-технічна й супутникова залежність України дає США потужні важелі тиску для припинення її опору. Проте ключова політична мета, за яку борються українці, — захист своєї території та національного суверенітету — докорінно суперечить прагматичним планам Білого дому, який уже неодноразово демонстрував готовність пожертвувати українським суверенітетом заради досягнення угоди.
Це розмежування також прояснює, що могло б вважатися якісною зміною в ході війни, а що — ні. Якщо Вашингтон зрештою скористається залежністю України, щоб нав’язати угоду, проти якої опирається Київ, це не означатиме заднім числом, що попередня війна була «проксі-війною», тобто війною, яку США вели через посередників. Навпаки, це могло б означати поразку України: залежної країни, змушеної погодитися на територіальні втрати, коли матеріальні умови для продовження опору зникли або були вичерпані. Але не поспішайте з епітафіями, любителі епітафій! Війна триває, і збройний опір українського народу триває.
Порівняння з Іраном і невідповідності в позиції ТПР-ЧІ
Та сама міжнародна течія, ТПР-ЧІ, дотримується іншого підходу, коли пригноблена країна стикається з прямою агресією з боку США або Ізраїлю. Іран не раптом опинився втягнутим у геополітичний конфлікт із США та Ізраїлем у 2026 році. Протягом десятиліть він стикався із санкціями, економічним тиском, таємними операціями, ізраїльськими нападами та повторюваними військовими сутичками. Однак коли 28 лютого 2026 року США й Ізраїль розпочали свою скоординовану кампанію бомбардувань, ТПР-ЧИ не звела цю подію до ширшого контексту протистояння між США та Іраном. У своїй заяві від 2 березня вона назвала напад «імперіалістичною агресивною війною» і «зміною стратегії» з боку Трампа, закликала до розгрому імперіалістичних агресорів і відстоювала право Ірану на опір, зберігаючи при цьому свою політичну незалежність від реакційного режиму країни.
Контраст з Україною разючий. У випадку з Іраном тривала історія геополітичного суперництва та імперіалістичного тиску не заважає ТПР-ЧИ визнати пряму військову агресію якісним переломом, що ставить під загрозу національну оборону пригнобленої країни.
Існує й друга суперечність. Іран, як і Україна, не веде боротьбу в умовах геополітичної ізоляції. Він отримує матеріальну, технологічну та розвідувальну допомогу від держав, які сам ТПР-ЧІ вважає капіталістичними та імперіалістичними. Китайські компоненти подвійного призначення та послуги комерційних супутників сприяли зміцненню іранського потенціалу, тоді як військово-технічне та розвідувальне співробітництво з Росією було ще вагомішим. Проте ТПР-ЧІ не робить із цієї допомоги висновку, що іранський опір є, відповідно, «проксі-війною» або війною «за дорученням» Росії чи Китаю. І не повинна цього робити. Питання полягає в тому, чи справді національна боротьба підпорядкована політичним і військовим цілям держав, які надають допомогу, — а це має встановлюватися на основі конкретного розвитку війни, а не виводитися лише з самого факту існування іноземної допомоги.
Порівняння з Іраном, таким чином, ставить перед ними проблему України у двох вимірах. Затяжний геополітичний конфлікт не заважає прямій імперіалістичній агресії призвести до якісної трансформації та спричинити національну оборонну війну. Так само допомога конкуруючих імперіалістичних держав сама по собі не нівелює незалежного національного змісту цієї війни. Національна боротьба часто розгортається на тлі конфліктів між великими державами, які втручаються у ситуацію у власних інтересах, обмежують можливості пригнобленої країни та прагнуть отримати за це політичну або економічну компенсацію. Ці суперечності необхідно долати через боротьбу, а не використовувати їх для того, щоб від самого початку заперечувати національну боротьбу. Якщо допомога Китаю і Росії сама по собі не визначає характер іранського опору, то допомога США й Європи також не може визначати хід подій в Україні. Сам критерій фактичного підпорядкування має перевірятися на практиці.
Можливі варіанти результату не змінюють характеру нинішньої війни
Ми не можемо виключати можливість майбутньої прямої війни між НАТО і Росією. Ми бачимо, як дедалі частіше посилюються провокації з боку Росії з використанням дронів над територіями Литви, Польщі, Німеччини, Румунії, Болгарії та Молдови. Росія промацує можливості ескалації конфлікту в інших частинах Європи. Ця загроза існує. Якби самі імперіалістичні держави стали сторонами війни, а Україна перетворилася на територію, через яку НАТО вело б боротьбу проти Росії, при цьому українські збройні сили були б підпорядковані стратегічним цілям, визначеним цією міжімперіалістичною війною, тоді прийшлося б переоцінити характер конфлікту. Але це означало б якісну трансформацію нинішньої війни. А не опис, який можна було б проєктувати назад, виходячи з нинішнього рівня західної допомоги.
Сьогодні війна України — це війна національно-визвольна, з вузьким, нерівним і постійно оскаржуваним простором для самостійних дій. Одначе політичні й військові цілі України досі не були витіснені цілями імперіалістичних держав. Таким чином, факти свідчать про значно діалектичніші взаємини, ніж це припускає категорія «ефективного командування».
Вашингтон контролює ключові ресурси й може накласти жорсткі обмеження на їхнє використання. НАТО створило інституційну архітектуру, пов’язану з військовою допомогою Україні. Однак українське командування відкинуло запропоновані США розстановку сил, строки й тактику. Україна продовжувала завдавати ударів, проти яких виступав Вашингтон, і проводила великі операції, які Вашингтон ані не розробляв, ані не знав про них. І, що найважливіше, Київ опирався спробі США покласти край війні через територіальні поступки, які він вважає несумісними з обороною країни.
Ми визначили характер війни в Україні (а також в Ірані) як справедливу війну, яку веде народ проти імперіалістичної агресії. Це зумовлює необхідність того, щоб ми, революціонери, підтримували її з метою завдати поразки агресору. Хоча саме по собі це ще не визначає політику, якої ми, революціонери, маємо дотримуватися в цьому питанні. І ця політика визначається з урахуванням таких чинників: залежності України, яка порушує дуже складні питання щодо військової допомоги, переозброєння Європи, характеру уряду Зеленського та зростання недовіри до нього з боку мас, економічного проникнення та постійного шантажу з боку Заходу, а також зростаючого усвідомлення масами згубної ролі Трампа як союзника Путіна і необхідності незалежної організації українського робітничого класу.