Автор: Леонардо Арантес
Соціалістична спілка трудящих (UST).
Венесуельський осередок Міжнародної ліги трудящих — Четвертого Інтернаціоналу (МЛТ–ЧІ).
28 серпня 2026 року ультраправий президент США Дональд Трамп оголосив про підписання угоди з нелегітимним урядом Делсі Родріґес – маріонетковою владою, котру США раніше встановили у Венесуелі, змінивши одне авторитарне керівництво на інше. Згідно з цією угодою, США отримають контроль над 65 мільярдами барелів венесуельської нафти (що складає понад 20% доведених запасів нафти країни). Також договір передбачає передачу США 17 стратегічних нафтових родовищ і 8 нових блоків у нафтовому поясі Оріноко.
Переговори, очолювані Марко Рубіо (держесекретарем) і Пітом Геґсетом (самоназваним «міністром війни»), мають, як твердить Дональд Трамп, забезпечити Вашингтону контроль над венесуельською нафтою строком на сто років. Зі слів Делсі Родріґес, мова йде про 25 років з можливістю подовження. Як очікується, це також призведе до двократного збільшення нинішніх підтверджених стратегічних запасів нафти США.
Причетність приватних компаній
Продажний і колабораціоністский уряд Венесуели уклав контракти, за якими державна нафтова компанія PDVSA зберігає 45% частки в проєкті, а 55% отримує компанія North American Blue Energy Partners (NABEP). Це приватна нафтова компанія; другий за величиною приватний виробник венесуельської нафти після Chevron. Вона належить Алехандро Батенкуртові – корумпованому підприємцю, якого звинувачують у шахрайських угодах з теплоелектростанціями під час енергетичної кризи 2010 року, а також у відмиванні грошей у Швейцарії та Іспанії.
Зі свого боку, компанія NABEP надала Управлінню зі стратегічного капіталу Міністерства війни США 35-відсоткову частку у своїй материнській компанії. Йдеться про сотні мільярдів доларів у формі дивідендів для Сполучених Штатів.
Крім того, компанія надала Державному департаменту США право першочергового придбання решти 80% своєї продукції, право вето на призначення будь-якого члена ради директорів, а також зобов’язалася забезпечити, щоби більшість членів ради директорів NABEP були громадянами США. Та сама вимога поширюється на авдиторів, юристів та консультантів компанії. Нарешті, компанія зобов’язана дотримуватися законодавства США та підкорятися юрисдикції їхніх судів.
Мільйони барелів венесуельської нафти перероблятимуться на американських заводах і видобуватимуться за допомогою американської інфраструктури без жодних витрат для США. Очікуваний обсяг видобутку за перші двадцять п’ять років становить 11 мільярдів барелів.
Згідно з цими умовами, протягом перших 25 років розробки родовища компанія NABEP сплатить близько 200 мільярдів доларів роялті та податків, тобто приблизно 8 мільярдів доларів на рік. Це порівняно небагато, якщо порівняти з тим, скільки Венесуела отримувала раніше за подібних обсягів видобутку. До того ж усі ці доходи попередньо проходитимуть через рахунок, контрольований США, які в кінцевому підсумку вирішуватимуть, яку суму виділити Венесуелі.
Такі поступки пов’язані з новим венесуельським законом про вуглеводні, який нещодавно було змінено в Національній асамблеї під тиском США. Тепер приватні компанії (як венесуельські, так і іноземні) можуть вільно працювати з венесуельською нафтою: видобувати, виробляти, розподіляти та продавати її без контролю з боку державної компанії PDVSA. Це, очевидно, призводить до посилення приватизації нафтової галузі країни.
Операція з розграбування
По суті, ми маємо справу з операцією з розграбування та спустошення нафтових ресурсів і національного суверенітету Венесуели. Подібних прикладів капітуляції в історії країни знайти практично неможливо. Щоб знайти схожі випадки, доводиться повертатися до часів диктатури Хуана Вісенте Ґомеса.
Досить показовими є заяви Дональда Трампа, опубліковані в його соцмережі Truth, де він називає угоду «найкращою угодою, яку коли-небудь укладали», та «подарунком Венесуели народу Сполучених Штатів». Показовими є також заяви Еліота Абрамса, колишнього спецпредставника Трампа з питань Венесуели та Ірану, який стверджує: «Це жахлива угода. [Родріґес] віддала 20 % національного надбання в обмін на ніщо», «Я думаю, що він просто виконує вимоги Вашингтона». Крім того, він додає: «Умови настільки односторонні, що є своєрідним розгулом колоніалізму».
Такі умови та заяви чітко свідчать про вкрай поступливий характер угоди, підписаної за повного сприяння авторитарного уряду Делсі Родрігес. До цього слід додати, що з моменту початку «опіки» США над Венесуелою, у період з січня по липень 2026 року, було виставлено рахунків на суму ~16 мільярдів доларів за венесуельський експорт нафти; ці кошти, як і раніше, утримуються на рахунках і перебувають під контролем США. Офіційні джерела стверджують, що за цей період до країни надійшло лише 725 мільйонів доларів у вигляді роялті. Інші джерела оцінюють отриману суму приблизно в 5,6 мільярда доларів.
Однак, окрім цифр, на перший план виходять колоніальні відносини, нав’язані США Венесуелі за сприяння Делсі Родріґес, а також масштаби розграбування та посягання на суверенітет країни. Наслідки та витрати цього розграбування в кінцевому підсумку доведеться оплачувати трудящому народу Венесуели, що спричинить ще більші злидні.
Становище робітників і народних мас
Отже, поки автократія Делсі Родріґес й імперіалізм США укладають угоди, що посилюють розграбування нафтових і гірничодобувних ресурсів країни, прості люди продовжують страждати від жорстких капіталістичних заходів економії. Через них вони, як і раніше, отримують мізерну мінімальну заробітну плату – менше 0,16 долара на місяць. Крім того, порушуються їхні трудові права.
Робітники та прості люди страждають від дефіциту товарів і послуг першої необхідності в умовах інфляції, яка станом на кінець серпня поточного року становила 202%, тоді як річна інфляція (серпень 2025 р. – серпень 2026 р.) сягнула 641,35%. Ціни на продукти харчування та основні послуги, такі як газ, вода, електроенергія, бензин, інтернет та інші, зростають з кожним днем у міру знецінення болівара щодо американського долара. На сьогодні курс долара становить понад 807 боліварів.
Окрім росту цін на комунальні послуги, спостерігається погіршення їхньої якості. Наразі уряд запровадив режим нормування електроенергії, через що в різних районах майже всіх міст електроенергію відключають на п’ять, шість і навіть дванадцять годин у різний час доби. Уряд пояснює це надзвичайною ситуацією, спричиненою природним явищем «Супер-Ель-Ніньйо». Однак насправді причина, з одного боку, у багаторічному скороченні інвестицій та відсутності технічного обслуговування в енергетичному секторі, а з іншого – у пріоритетному забезпеченні електроенергією нафтовидобутку транснаціональних корпорацій. Крім того, цілі міста страждають від нестачі води.
Головна асоціація роботодавців країни, FEDECÁMARAS, наполягає на своїй пропозиції щодо виплати надбавок до заробітної плати (що, по суті, вже реалізується урядом і приватними компаніями), а також на реформі Органічного закону про працю з метою скасування зворотної сили соціальних виплат і перегляду таких понять, як частка прибутку, різдвяні премії та відпускні. Вони стверджують, що реформа цього закону стане єдиним можливим способом підвищення мінімальної заробітної плати та пенсій. Цей аргумент уже використовувався наприкінці 90-х років минулого століття, коли у працівників відібрали соціальні виплати, скасували їх зворотну силу, і, тим не менш, значного підвищення заробітної плати так і не відбулося.
До цього слід додати триваючі репресії проти робітників та інших верств населення, які виходять на вулиці й відстоюють свої права. Незважаючи на умовне звільнення з-під варти низки політичних лідерів, багато робітників, як і раніше, перебувають у в’язницях, як, наприклад, 120 працівників PDVSA.
Авторитарний уряд виправдовує угоду
На тлі критики та обурення серед різних верств венесуельського суспільства через підписану угоду гауляйтерка Делсі Родріґес виступила на її захист. Вона спробувала представити її як чудову нагоду для країни відновити нафтову промисловість та економіку загалом. За її словами, угода дозволить залучити 100 млрд доларів інвестицій і принесе понад 200 млрд доларів прибутку протягом перших 25 років.
Крім того, Делсі Родріґес, обґрунтовуючи угоду зі США, стверджує, що недостатньо просто володіти найбільшими у світі запасами нафти – необхідні також «інвестиції, технології, інфраструктура, виробничий потенціал»; і все це, за її словами, забезпечать США в рамках цієї угоди.
Одначе Делсі Родріґес замовчує, що ці передбачувані інвестиції (які ще треба побачити в дії та з’ясувати, хто за них заплатить) не з’являться самі по собі. Вони супроводжуватимуться заходами жорсткої економії, які перекладуть їхні витрати на венесуельських робітників: нафтовиків та працівників інших галузей. У підсумку вони опиняться в умовах важкої праці та вкрай низької заробітної плати.
Крім того, вони спричинять появу нормативних вимог та законодавчих реформ, які посилять приватизацію нафтової галузі, розграбування та передачу нафтових і мінеральних ресурсів країни, а також призведуть до втрати національного суверенітету та утиску прав на заробітну плату, працю та профспілкову діяльність. Серед них – уже згадана реформа Закону про вуглеводні, зміни до деяких законів, що регулюють гірничодобувну галузь, а також передбачувана реформа Органічного закону про працю.
Що стосується вигод, які нібито принесе ця угода, то вже зазначалося, що за порівнянних обсягів видобутку в минулі періоди Венесуела отримувала більші податкові надходження за коротший час. У разі укладення цієї угоди постачання або продаж нафти до США за цінами, нижчими за ринкові (при собівартості виробництва близько 3,2 долара за барель), позбавляють країну значної частини доходів.
Ще більше ситуацію ускладнює те, що з початку американської «опіки» (3 січня 2026 року) країна не має прямого контролю над своїми нафтовими доходами: ними керують і контролюють США — через рахунки в Катарі, які, за останніми повідомленнями, незабаром будуть переведені до Нью-Йорка.
Що стосується вигод, які нібито принесе ця угода, то вже зазначалося, що за порівнянних обсягів видобутку в минулі періоди Венесуела отримувала більші податкові надходження за коротший час. У разі укладення цієї угоди постачання або продаж нафти до США за цінами, нижчими за ринкові (при собівартості виробництва близько 3,2 долара за барель), позбавляють країну значної частини доходів.
Ще більше ситуацію ускладнює те, що з початку американської «опіки» (3 січня 2026 року) країна не має прямого контролю над своїми нафтовими доходами: ними керують і контролюють США – через рахунки в Катарі, які, за останніми повідомленнями, незабаром будуть переведені до Нью-Йорка.
Що стосується потреби в технологіях, інвестиціях та виробничому потенціалі, Делсі Родріґес замовчує, що саме той самий чавістський режим, який вона зараз очолює, перестав інвестувати в технології та зруйнував виробничий потенціал країни. Крім того, це не новий аргумент: його вже використовували в 90-ті роки для виправдання приватизаційної політики, яку проводив Кальдера і яка відома як «нафтова лібералізація».
Нарешті, слід зазначити, що буржуазна опозиція уряду – від Марії Коріни Мачадо до багатьох інших її представників – обмежилася критикою угоди з юридичної точки зору, вказуючи на її неконституційність та відсутність легітимності в уряду, який її підписав. Це, безперечно, вірно. Однак буржуазна опозиція не стала глибоко аналізувати ані економічні наслідки цієї угоди, ані питання втрати суверенітету. У цьому немає нічого дивного: попри свої розбіжності, мова йде про один і той самий буржуазний сектор, настільки ж поступливий і проімперіалістичний, як і той, що сьогодні перебуває при владі. Їхня суперечка зводиться до того, хто очолить процес капітуляції, виступаючи в ролі молодшого партнера американського імперіалізму, а також до того, в яких саме формах цей процес відбуватиметься.
«Доктрина Монро», вигнання конкурентів із Західної півкулі та можливий вихід Венесуели з ОПЕК
З публікацією в грудні 2025 року документа під назвою «Стратегія національної безпеки» уряд США на чолі з Дональдом Трампом чітко дав зрозуміти свій намір відновити та зміцнити гегемонію в Латинській Америці – субконтиненті, який США традиційно вважали своїм «заднім двором». Тим самим США фактично повертаються до відомої доктрини Монро: формула «Америка для американців» (тобто, ясна річ, для гринго), тепер доповнена так званим «королярієм Трампа» до доктрини Монро, який поширює цю колоніалістську та гегемоністську концепцію на всю Західну півсферу.
Недавно підписана угода вписується в цю стратегію, спрямовану на те, щоб позбавити незручних суперників (таких як Китай і Росія) на континенті та в самій країні контролю та управління нафтовими родовищами. Раніше ці родовища перебували під контролем або розроблялися російськими та китайськими компаніями, які, у свою чергу, також фактично експлуатували ресурси Венесуели, не вкладаючи значних коштів у розвиток виробничої інфраструктури країни.
Трамп хоче зберегти можливість продовжувати й розширювати це пограбування – надійно, дешево й надовго. Для цього він намагається усунути конкуруючі сили в регіоні та зробити так, щоб панування США в Латинській Америці більше не ставилося під сумнів. Його уряд прагне налагодити міцні ланцюги постачання для стратегічних нафтових запасів США та нав’язати неоколоніальну політику. Це забезпечить США доступ до енергоресурсів, а також економічний, політичний, геополітичний і військовий контроль над континентом і півкулею. Крім того, США підтримують низку ультраправих урядів, сподіваючись через них просувати свої плани в різних країнах. Цьому також сприяє розчарування людей і робітничого руху континенту в популістських урядах.
З іншого боку, у новині, опублікованій агентством Bloomberg (27 серпня 2026 року), стверджується, що Венесуела ретельно вивчає можливість виходу з ОПЕК (Організації країн-експортерів нафти). Ми вважаємо, що в разі прийняття цей крок буде здійснено за наполяганням США в рамках описаної вище неоколоніальної гегемоністської стратегії з метою сприяння реалізації планів і пріоритезації інтересів Вашингтона, а також щоб уникнути будь-яких обмежень або заходів щодо скорочення видобутку, які могли б суперечити цим інтересам.
Як стверджує Bloomberg: «…ідея виходу з ОПЕК обговорювалася з американськими чиновниками, і остаточного рішення поки що не ухвалено…»; але якщо це станеться, це стане величезним кроком до урізання будь-якої, навіть мінімальної, суверенності в управлінні нафтовою політикою та до курсу, повністю колоніального й підпорядкованого американському імперіалізму.
Ми вважаємо, що візит до Каракаса 2 вересня 2026 року Крістофера Райта, міністра енергетики США, та його зустріч із Делсі Родріґес свідчать саме про це, а також сприяють укладенню нових угод у нафтовій галузі: у Мірафлоресі було підписано нові контракти на видобуток та ліцензії на розвідку для компаній Chevron, Eni, Primavera та Aspect Energy.
Реакція Китаю
Через кілька днів після підписання угоди з урядом США, у відповідь на повідомлення в пресі про те, що ця угода призведе до витіснення державних нафтових компаній «Синопек» і CNPC, китайський уряд в особі офіційного представника Міністерства закордонних справ Ґо Цзякуна виступив із заявою, в якій вимагав повного забезпечення та дотримання економічних прав та інтересів Китаю у Венесуелі, аргументуючи це тим, що «… суверенітет раніше укладених угод ґрунтується на правових нормах, а співпраця між двома країнами регулюється принципами рівності та взаємної вигоди…». І хоча він утримався від прямого підтвердження передачі активів, він знову підкреслив, що азіатська дипломатія уважно стежить за геополітичною ситуацією.
Очевидно, що йдеться про боротьбу за контроль над нафтовими родовищами. Китай, звісно, теж не хоче втратити свою частку у видобутку ресурсів країни. Поки що ця суперечка обмежується заявами, але її подальший розвиток залежатиме від того, як розвиватиметься світова криза та які переговори щодо розподілу сфер впливу можуть розпочатися.
Повне неприйняття нафтової угоди Делсі та Трампа
Від імені «Соціалістичного союзу робітників» ми рішуче відкидаємо та засуджуємо нафтову угоду, підписану США та авторитарним урядом під керівництвом Делсі Родріґес. Ця жорстка угода означає відмову від частини суверенітету країни і дозволяє головній імперіалістичній державі світу безсоромно грабувати понад п’яту частину наших нафтових запасів. Ми заявляємо, що жодна угода зі США – як і з будь-якою іншою імперіалістичною державою, чи то Китай чи Росія – не принесе користі народу Венесуели і не вирішить проблеми країни.
Саме тому ми закликаємо організуватися, щоб зруйнувати цей пакт, а також всю капіталістичну, антиробітничу й антинародну політику уряду Делсі Родріґес, що проводиться у союзі з американським імперіалізмом та приватними роботодавцями країни, насамперед із FEDECÁMARAS.
Ми вважаємо, що об’єднання робітничого класу, що існують у країні, повинні обговорити підготовку спільної мобілізаційної акції. Її цілі – вимагати підвищення зарплат та пенсій до рівня прожиткового мінімуму, захищати трудові, договірні та профспілкові права, відстоювати демократичні свободи, домагатися звільнення політв’язнів та зірвати нещодавно підписану нафтову угоду.
Ми вважаємо, що необхідно організувати загальнонаціональний страйк. Також потрібно висунути програму, яка потребує повної націоналізації PDVSA: без транснаціональних корпорацій, без спільних підприємств та без угод, які дають змогу розграбувати наші нафтові запаси. Вона повинна вимагати припинення імперіалістичного втручання в країні і, відповідно, припинення контролю США над видобутком, розподілом та продажем нашої нафти, а також над прибутками від її експорту. Наша мета – передати нафтові доходи під прямий контроль Венесуели та забезпечити контроль робітників над PDVSA.
Крім того, необхідно вимагати скасування Закону про вуглеводні (та інших законів, які продають наш суверенітет), припинення капітулянтських контрактів, укладених із транснаціональними корпораціями, а також скасування імперіалістичних санкцій.
Нафта Венесуели та доходи від її експорту повинні йти на зарплати та пенсії, рівні вартості базового кошика товарів, на безкоштовні та якісні державні охорони здоров’я та освіту, на відновлення електроенергетики та інших базових послуг, а також на виробництво та закупівлю продуктів харчування, ліків, товарів та сировини, необхідних людям. Це допоможе боротися з інфляцією та бідністю.
На закінчення слід зазначити, що необхідно об’єднати зусилля для протистояння американському імперіалізму та іншим суперницьким імперіалістичним силам, а також їх планам щодо нашої країни, континенту та півкулі. Необхідно захищати національний суверенітет у розпорядженні нашими нафтовими, енергетичними, мінеральними та природними ресурсами. Ця боротьба має бути частиною ширшого міжнародного опору: проти геноциду в Газі проти палестинців, який підтримують США, проти можливого вторгнення до Ірану та інших інтервенцій США на Близькому Сході, а також проти російського вторгнення в Україну та експансіоністських планів імперіалізму у світі.