Опубліковано 1 червня 2022 року
У лютому 2022 року Росія вдерлася до України. Цим вона поглибила свою військову агресію, яка почалася ще 2014-го. У своїй незв’язній промові, котра виправдовувала вторгнення, Путін стверджував, що українська національна незалежність від Росії є історичним відхиленням. Він поклав провину за це «відхилення» на Леніна, сказавши, що створення України – результат політики більшовиків, і вона по праву може називатися «імен[ем] Володимира Ілліча Леніна», бо він її «творець і архітектор». На його думку, українська національна незалежність була настільки неприродною й антиісторичною, що українські націоналісти вимушені були, як він писав, «будувати свою державність на відкиданні всього, що нас об’єднує», прагнути «спотворити свідомість, історичну пам’ять мільйонів людей, цілих поколінь, що живуть в Україні». Це спотворення, зі слів Путіна, призвело до «росту крайнього націоналізму, котрий швидко набув форми агресивної русофобії і неонацизму»[1].
Це звинувачення, що сьогоднішня Україна є неонацистською державою, стало частиною основної аргументації Путіна у виправданні війни. Воно слідує за тривалим рядом звинувачень зі сторони російського імперіалізму та його ретрансляторів, що Революція гідності була «фашистським переворотом», а українські уряди, що прийшли до влади після відсторонення Януковича, – «фашистськими режимами». Розмірковуючи про те, як реагувати на війну, соціалістам слід розглянути це звинувачення.
Витоки українського націоналізму
Ми стверджуємо, що Україна не фашистська держава. Це не означає підтримку її нинішнього уряду. Дійсно, жоден серйозний соціаліст не може плекати довір’я до уряду Зеленського. Зеленський представляє буржуазію України, а не її робітників. Саме тому, попри «героїчні» фотосесії і різкі слова, Зеленський на кожнім кроці зраджує інтереси українського трудового люду. Саме він вніс зміни у трудове законодавство України, посиливши позиції роботодавців і послабивши профспілки[2]. Він також змінив земельне законодавство з метою прискорення приватизації, що стало могутнім ударом по дрібних фермерах[3].
Це вкладається в загальну політику Зеленського, скеровану на обслужування іноземного імперіалістичного капіталу та певних місцевих олігархів на шкоду власному народу. В рамках тієї ж стратегії Зеленський прагнув до вступу України в НАТО і ЄС, що дозволило б ще сильніше підкорити українських робітників капіталістам США і Західної Європи. Але те, що Зеленський не є завзятим захисником політичної незалежності України, не робить його фашистом або нацистом. Він, скоріш, типовий ліберальний пристосуванець.
Брехня Путіна, що слугувала виправданням війни, мусить бути знайома всім, хто пам’ятає ввід військ США до Іраку. Що твердження Буша про наявність в Іраку зброї масового ураження, що заяви Путіна про нацистський режим в Україні – всього-навсього фальшивий привід для кривавої загарбницької війни. Не можна, втім, заперечувати тої правди, що праворадикальні і фашистські групи справді стали проблемою в країнах Східної Європи, включаючи Україну.
Путін звинувачує український націоналізм у тому, що той повністю ґрунтується на нацизмі. Насправді сучасний український націоналізм, як і багато інших східноєвропейських національних рухів, виник в умовах підкорення українського народу різним європейськими імперіям: спочатку Австро-Угорщині, затим Польщі і деспотичній Російській імперії. У цьому контексті, цілком позбавленому фашизму, український націоналізм був підтриманий Леніним і більшовиками, які розглядали боротьбу за самовизначення пригнічених національностей всередині Росії як складник боротьби за повалення царату та перемогу пролетарської революції.
Справді бо, Ленін писав: «Революційна демократія Росії, якщо вона хоче бути дійсно революційною, дійсно демократією, повинна порвати з цим минулим, повинна повернути собі, робітникам і селянам Росії, братерське довір’я робітників і селян України. Цього не можна зробити без повного визнання прав України, в тому числі права на вільне відокремлення»[4].
З цієї причини тільки після Жовтневої революції Україна в кінцевому підсумку здобула право на самоврядування.
Це пояснює, чому Путін надав Ленінові головну роль у переглянутій версії історії, котру він виклав у своїй воєнній промові, де звинуватив більшовицького лідера у тому, що той був «творцем і архітектором» української нації. Буржуазана преса США звинувачує Путіна у спробах відновити Радянський Союз, та насправді під час свого правління він поривався відродити великороський шовінізм у дусі старої царської імперії, зокрема у її відношенні до України. Ленін писав: «Проклятий царизм робив з великоросів катів українського народу, всіляко прищеплював йому ненависть до тих, хто забороняв навіть українським дітям говорити і вчитися рідною мовою». Сьогодні той самий феномен повторюється знов. Таким чином, попри скарги Путіна, що український націоналізм начебто відкинув усе, що об’єднувало українців і росіян, саме розв’язана Путіним війна забила глибокий клин між українським і російським народами.
Фашизм і Друга світова війна
Чимало з тих, хто виконує брудну роботу Путіна, поширюючи ідею, що сьогоднішня Україна має фашистський режим, указують на колаборантів з фашистами в Україні під час Другої світової війни. Вони вважають її відправною точкою для сучасних українських фашистських рухів. Тим самим вони намагаються доказати, що в національному спротиві імперському домінуванню Росії над Україною є щось по своїй суті фашистське. Однак марксистське розуміння фашизму й історії України спростовує цю теорію.
Як марксисти, ми розуміємо причини підйому фашистських рухів у 1920–1940-і роки. Дрібна буржуазія – той прошарок суспільства, який одночасно має приватну власність і вимушений займатися продуктивною працею (наприклад, крамарі, заможні селяни тощо) – завжди розоряється у періоди повторюваних капіталістичних криз. На початку XX століття цей прошарок не знаходив виходу ані через сильний соціалістичний рух, ані через буржуазну систему. Це й стало походженням масових фашистських груп, соціальна база яких – дрібна буржуазія.
Фашистська ідеологія намагається пояснити суперечність того, що капіталізм одночасно збагачує дрібну буржуазію і періодично її розорює, перекладаючи вину за пороки капіталізму на євреїв, імігрантів та інші мішені расистської ідеології. Коли робітничі рухи слабі, буржуазно-демократичні держави стримують фашистські рухи. Проте буржуазна держава ніколи не прагне повністю їх викорінити, тому що вони слугують корисною противагою робітничим рухам, які можуть загрожувати буржуазному владарюванню. Зрештою, хоч основна опора і корені фашистських рухів криються у дрібній буржуазії, вони не можуть прийти до влади без підтримки великої буржуазії.
На початку XX століття, в умовах загрози соціалістичної революції, буржуазні уряди Німеччини й Італії звернулися до фашистських груп і привели їх до влади, щоби зломити комуністичні партії і розгромити незалежні профспілки. У міру того як імперіалістична конкуренція втягувала Європу у Другу світову війну, ці фашистські режими нерідко заохочували до співпраці тогочасні фашистські організації у завойованих країнах, аби створювати маріонеткові режими. У цьому відношенні Україна (особливо її західна частина, що раніше входила до складу Польщі) нічим не відрізнялася від таких країн, як Франція чи Норвегія, де під час війни існували колабораціоністські фашистські режими.
Стійкість антисемітизму
Як під кінець життя писав Троцький, ситуація в СРСР дійсно створювала особливі умови, що дозволяли процвітати антисемітській ідеології:
«Рядянський режим, як він є, покликав до життя ряд нових явищ, котрі за умов бідності й малокультурності населення здатні заново породжувати й дійсно породжують антисемітські настрої. Євреї – типово міське населення. В Україні, у Білорусі, навіть у Великоросії вони складають значний відсоток міського населення. Радянський режим потребує такої кількості чиновників, як жоден інший режим на світі. Чиновники вербуються з більш культурного міського населення. Природно, коли євреї займають у середовищі бюрократії, особливо у її нижніх і середніх верствах, непропорційно велике місце.
Але політика страуса ні на крок не просуне нас уперед. Ненависть селян і робітників до бюрократії є основний факт радянського життя. Деспотичний режим, переслідування всякої критики, придушення живої думки, врешті, судові фальсифікації являють собою лише відображення цього основного факту. Навіть апріорно неможливо допустити, щоб ненависть до бюрократії не набувала антисемітської окраски, принаймні там, де чиновники-євреї складають значний відсоток населення і виділяються на фоні основної маси селянського населення. <…> Про наявність антисемітизму, притому не тільки старого, а й нового, „радянського“, свідчать геть усі серйозні та чесні спостерігачі, особливо ті, яким доводилося тривалий час жити серед трудящих мас»[5].
Цей «подвійний спадок» антисемітизму, характерний для значної частини Східної Європи, що перебувала під контролем Радянського Союзу, став ідеологічною основною для ожилих правих груп, що з’явилися через наслідки економічної кризи 2000-х років. Хоча до того часу і середньовічна ворожість до євреїв у ремісничих професіях, і перевага євреїв у радянській бюрократії зникли, як писав єврей-троцькіст Авраам Леон: «Історично успіх расизму означає, що капіталізм зумів направити антикапіталістичну свідомість мас у форму, яка передувала капіталізму і більше не існує, окрім як у рудиментарному стані; цей рудимент, проте, все ще досить великий, щоб надати міфу видимість реальності»[6].
Саме це ми знов і знов бачимо у діях фашистських груп: вони перетягують невдоволення жорстокістю капіталізму на передіснуючі, докапіталістичні упередження й обра́зи, тим самим розсіючи революційний потенціал цих настроїв.
Конкретний фашистський рух в Україні, до якого нацистські окупанти звернулися як до партнера, очолював Степан Бандера. Бандера почав свою активність як лідер ультраправої Організації українських націоналістів, що виступала проти польського панування над частиною України. За даними Музею Холокосту у США, у період війни Бандера й ОУН формували місцеві окупаційні підрозділи для нацистської армії. Виконуючи її завдання, ОУН, серед іншого, брала участь у багатьох масових убивствах поляків та євреїв на теренах Волині та Галичини.
Зрештою Бандера розсварився зі своїми нацистськими покровителями й був заарештований. ОУН здебільшого була розгромлена нацистськими та радянськими силами, а сам Бандера після війни був убитий агентом КДБ у Німеччині. Хоча Бандера і його фашистські соратники під час війни були безславними вбивцями, їхній спадок не повинен затьмарювати героїчну боротьбу мільйонів українців проти нацистської окупації та за поразку Гітлера. Ця історія значною мірою зосталася б у стінах музеїв Голокосту, якби не звернення до Бандери під час та після Революції Гідності.
Революція Гідності
Навіть після реставрації капіталізму в СРСР та подальшого розвалу Союзу, який надав Україні формальну незалежність, Україна, як і раніше, залишалася під російським домінуванням. Причина у тому, що відновлення капіталізму лише передало державні активи у приватну власність колишнім урядовим бюрократам, які керували ними раніше. Замість обіцяного багатьма західними лібералами різкого покращення рівня життя українців капіталізм приніс Україні ще більшу бідність, зубожіння та корупцію. Вона стала однією з найбідніших країн Європи, а показники смертності злетіли, коли було зламано громадську систему охорони здоров’я. Нова буржуазія України, до утворення олігархічних кланів, розвивалася тільки в угодницькому ключі: окремі галузі виявилися залежними або від російського, або північноамериканського і європейського капіталу.
Так, Україна стала бідною країною, домінованою різними іноземними імперіалізмами, незалежною лише формально. Аналогічний процес відбувся у багатьох колишніх радянських республіках, таких як Білорусь та Казахстан.
Саме в цій ситуації лежать корені Революції Гідності. В умовах кризи капіталістичної економіки в 2008 році Росія підняла ціни на газ через свою компанію «Газпром», яку переважно контролює держава. Це змусило український уряд ще більше позичати у ЄС та західних імперіалістичних сил, що спровокувало боргову кризу. У відповідь на кризу президент Віктор Янукович вирішив продатись і підписати з ЄС угоду про вільну торгівлю в обмін на фінансову допомогу. Однак пропонована ЄС угода не передбачала списання боргів, а лише потенційно відкривала шлях для подальшого розграбування України Заходом. Путін, злякавшись втрати України зі своєї імперської орбіти, втрутився і запропонував Януковичу альтернативу: тридцятивідсоткову знижку на газ і позику $15 мільярдів, сподіваючись, що це завадить підписанню угоди з ЄС. Під тиском цієї пропозиції у листопаді 2013 року Янукович відмовився підписати пропозицію ЄС, викликавши обурення прозахідної частини української буржуазії та зануривши країну в кризу.
У цей самий момент українці почали сходитися на центральний Майдан у Києві на знак протесту. Понад 25 000 людей витримали люті морози до –35 °C, щоб розбити табори на площі. У міру зростання протестів у новому році Рада на прохання Януковича ухвалила низку репресивних законів, спрямованих на посилення силової машини держави та вигнання протестуючих із площі. Це спричинило загибель демонстрантів від рук поліції. Реакція на ці вбивства зрештою змусила Януковича втекти з країни та призвела до обрання прозахідного «шоколадного барона» Петра Порошенка президентом. Росія також скористалася ситуацією, щоб звести рахунки – здійснила швидке вторгнення та анексію Кримського півострова[8].
Хоч опитування показували, що населення України в цілому було розділене щодо вступу до ЄС, багато хто, особливо на заході країни, явно втомився від десятиліть корупції та раболіпства перед Москвою, які уособлював Янукович. У цьому сенсі Революція Гідності мала прогресивний потенціал як виступ проти російського домінування в країні, нехай і багато учасників мали хибні ілюзії про західні капіталістичні держави, які в цьому плані нічим не кращі. Аби цей потенціал справдився, робітничі маси України мають дійти висновку, що вигнати російського імперіалістичного загарбника недостатньо, адже імперіалістичні сили США та ЄС мають ту саму мету. Зрештою, справжню незалежність Україна може досягти лише у боротьбі проти всього імперіалістичного панства.
Втім, незважаючи на цей прогресивний потенціал, на Майдані справді були присутні й похмурі сили. «Правий сектор» втрутився в протест, нібито для оборони від поліції. Це угруповання представляло невелику частину руху, яка пов’язувала боротьбу проти російського втручання в Україну з повстанством Степана Бандери, ОУН та всілякими антисемітськими теоріями змови. Ця тенденція була відображена і в Раді партією «Свобода», яка увійшла до постмайданної правлячої коаліції і навіть обіймала міністерські пости[10].
Фашистське крило руху та вплив його ідеології часто символізувалися величанням Бандери в Україні після Революції Гідності. Це явище почалося здебільшого ще до Майдану, за третього президента України Віктора Ющенка, який проголосив Бандеру «героєм України». Меморіалізація Бандери особливо поширена на заході України, де громадські меморіали Голокосту зустрічаються рідко. Однак цей пробандерівський націоналістичний міф посилився після успіху Майдану. За президента Порошенка в Україні були прийняті закони, дуже схожі на ті, що їх запровадила права партія «Право і справедливість» у Польщі, які забороняють публічну критику «національних героїв»[12].В українському випадку цей закон прямо захищав Бандеру та ОУН від публічної критики.
Поклоніння Бандері та його соратникам з боку деяких українських державних структур призвело до того, що у 2020 році посли Польщі та Ізраїлю в Україні виступили із спільною заявою протесту. Хоча польська і, особливо, ізраїльська держави самі далекі від затятого антифашизму, їхній публічний протест показує, що шанування Бандери в Україні є чимось більшим, ніж улюбленою темою путінських апологетів.
Разом з тим, хоч на Майдані справді було невелике фашистське крило і пов’язана з ним риторика, воно не відбивало Майдан загалом, як стверджував Путін. «Свобода» спочатку була в коаліції, але потім повністю зійшла з політичної сцени. У 2019 році ультраправа коаліція «Свободи» та «Правого сектора» не набрала й половини необхідних 5% для проходження до Ради. Натомість у постмайданних урядах домінували бізнес-орієнтовані прозахідні сили, що більше узгоджується з описаним вище трактуванням революції, а не з версією про підтриманий США фашистський переворот.
Батальйон «Азов»
Найбільш сумнозвісною ультраправою групою в сучасній Україні, однак, є не занепадницька «Свобода» і не «Правий сектор», а батальйон «Азов». Його витоки лежать у війні на Донбасі 2014 року. Незабаром після становлення нового уряду Порошенка у цьому східному, переважно російськомовному регіоні, почало зростати невдоволення. Донбас індустріалізованіший за решту України та був місцем значних російських інвестицій в Україну. Постмайданний уряд перебував під сильним впливом українських націоналістів, більш типових для заходу країни, тож на сході поширилися страхи щодо нав’язування ним «українізації». У відповідь у східних регіонах почали з’являтися збройні формування, які захоплювали центри міст і зрештою об’єднали свої зусилля у дві самопроголошені «республіки», підтримувані Росією: Донецьку та Луганську. Незабаром спалахнула війна: уряд України спробував подавити заворушення, а Росія постачала зброю і направляла війська на Донбас. Цей конфлікт призвів до хиткого тупика, який знову був відкритий вторгненням Путіна в лютому 2022-го.
Саме під час війни на сході країни стрімко почав зростати батальйон «Азов». Групу заснував фашистський лідер Андрій Білецький, випущений із в’язниці в ході політичної амністії, що наступила після Революції Гідності. Білецький відбував покарання за дії, пов’язані з участю у неонацистській організації «Патріот України». Після визволення він швидко сформував нову організацію. Його воєнізоване формування, назване батальйоном «Азов», виявилося особливо ефективним у боях на сході країни, за що його підтримав уряд у Києві, що вже зневірився знайти боєздатні сили. Порошенко навіть назвав їх «нашими найкращими воїнами» за роль у бойових діях, і група зрештою була офіційно включена до складу Збройних сил України[14].
«Азов» використовував не лише зброю та підтримку від української держави для боротьби з підтримуваними Росією бунтівними формуваннями; він також створив тренувальні табори, власну бібліотеку та будинок для сходок у Києві, і навіть проводив спортивні заходи. За даними журналу «Тайм», угруповання вибудовувало мережу з іншими фашистськими організаціями по всьому світу та привозило іноземних фашистських добровольців в Україну для навчання. Незважаючи на важкі втрати у недавніх боях, така інституціоналізована, озброєна та медійно підкована фашистська організація становить серйозну загрозу українському робітничому класу. Це саме той тип груп, до якого буржуазні уряди зверталися у минулому, коли зіштовхувалися з небезпекою робітничих революцій[15].
То чи є Україна «фашистською»?
Хоча важливо чесно дивитися на історію України та тверезо оцінювати реальну проблему фашистських груп, з якою стикається український робітничий клас, в кінцевому підсумку питання про те, чи є Україна фашистським режимом, має вирішуватися на підставі аналізу поточної ситуації.
Фашистський режим – це буржуазна диктатура, підтримувана правим масовим рухом з опорою на дрібну буржуазію. Аби довести, що уряд Зеленського сьогодні є таким диктаторським режимом, дехто вказує на недавній закон, який забороняє опозиційні партії за проросійську позицію. Однак помилково вважати, що це доводить фашистський характер правління Зеленського. Багато буржуазних урядів вдаються до менш демократичних методів під час війни. Соціалісти повинні боротися з антидемократичними заходами, але це не робить подібні уряди фашистськими режимами. Замість розглядати таку поведінку як ознаку повороту до фашизму, слід очікувати, що буржуазні «демократичні» уряди використовуватимуть війну як прикриття для реакційних законів.
Фашистські режими приводяться до влади буржуазією, коли на порядку денному справді стоїть загроза робітничої революції. Тоді демократичні гарантії скасовуються, і фашисти роздавлюють профспілки та інші організації робітників та пригноблених. Навіть з урахуванням військових заходів українські капіталісти, які підтримують Зеленського, поки що не зробили такого повороту. В українській армії можуть бути фашисти, але фашистські групи часто стікаються до армії. У Німеччині, наприклад, відомо про поширеність неонацистських груп серед армії та спецназу[16]. Журналіст Метью Кеннард вказував на аналогічне явище у збройних силах США[17]. Також добре задокументовані зв’язки фашистських груп із російської армією[18]. Безперечно, багато схожих формувань існують сьогодні і в британських, і у французьких збройних силах.
Наявність таких формувань як «Азов» не означає, що країна очолюється фашистським режимом. Тільки коли фашисти приходять до влади та керують державою, скасовуючи всі демократичні умовності, можна говорити про повну трансформацію у фашистський режим. Цього в Україні не сталося.
Жоден із цих фактів не означає, що слід відмахуватися від серйозної проблеми фашизму, з якою стикається робітничий клас у країнах Східної Європи. Як показано у цій статті, це серйозна проблема і у сучасній Україні. Фашистські групи зуміли набути впливу і, що тривожніше, отримали зброю та створили навчальні табори. Однак багато активістів, нібито антиімперіалістських, як видно, відводять увагу від ключових питань війни в Україні, спираючись на наявність у країні фашистських сил.
Справжнє питання для марксистів – яку позицію ми маємо займати, якщо імперіалістична держава вторгається у країну, над якою домінує. Наша відповідь на це питання не залежить од того, чи є на місці фашистські групи або ні. У такій ситуації наші принципи вимагають підтримати перемогу країни, що перебуває під імперіалістичним гнітом. Це зумовлено тим, що воєнна поразка імперіалістичної сили сигналізує її слабкість і дає імпульс до революцій і повстань проти її панування. У цьому конкретному випадку, якщо Україна переможе Росію, це стане великим ударом не тільки по російських імперіалістичних інтересах у Східній Європі, але й у всьому пострадянському просторі. Це покаже, що Росія – паперовий тигр, і відкриє можливості для героїчних робітничих сил, які вже провадять боротьбу в Казахстані, Білорусі й інших місцях, де реакційні режими підтримуються російськими військовими.
Звичайно, ми могли б відволіктися для обговорення широко розповсюджених фашистських організацій усередині Росії. Наприклад, ультраправі формування, такі як «Русич», «Російська православна армія» та «Рух проти нелегальної імміграції» (Движение против нелегальной иммиграции; ДПНІ), діяли в районі Донбасу за підтримки російської держави. У самій Росії неофашистське угруповання «Російський образ» навіть отримало можливість з’являтися державному телебаченні[20].
Хоча такі фашистські групи становлять загрозу для робітничого класу, надмірне фокусування на групах в одній країні може дати спотворене уявлення про їхню справжню сутність. Фашистські рухи не є ендемічними для якоїсь однієї країни; такі групи виникають у всьому світі, коли дрібна буржуазія стогне під, здавалося б, нескінченною кризою глобальної капіталістичної економіки. Той факт, що Порошенко, Зеленський та Путін використовуватимуть такі групи у своїх інтересах, теж не новина: буржуазні уряди завжди вдаються до допомоги фашистських організацій, коли вважають це за необхідне. Тому таким урядам ніколи не можна довіряти у боротьбі з фашизмом, і жодна серйозна людина не має вірити Путіну, коли той говорить про «денацифікацію».
Що робити із фашизмом в Україні?
Українська держава сьогодні не є фашистським режимом. Разом з тим, не можна ігнорувати небезпеку фашистських груп у країні як на Донбасі, так і на західних територіях. Однак не менш важливо реально зрозуміти, що означає наявність озброєних фашистських формувань в Україні та продумати, як із ними боротися. Привернення уваги до українських фашистів з метою відволікти від розмови про справжні завдання, викликані російським вторгненням в Україну, та від нашого обов’язку солідарності з українським народом у його боротьбі за самовизначення – це зрада боротьби українського робітничого народу.
Навіть якщо прийняти брехню та наклеп російського уряду про те, що Україна сьогодні має фашистський режим, російська армія не є вирішенням цієї проблеми. Історія показує, що фашизм можна перемогти лише єдиним масовим рухом робітничого класу. Сильний робітничий клас може заручитись підтримкою середнього прошарку, підриваючи опору фашистів. У той самий час лиш організований масовий робітничий рух має і волю, і силу, необхідні для розгрому фашистів на вулицях і недопуску їх до влади, якщо буржуазія спробує їх залучити.
Ось чому соціалістичне рішення питання небезпеки фашистського руху в Україні те саме, що соціалістичне рішення питання російської агресії. Робітники мають об’єднатися та дати відсіч обом. Робітничі загони самооборони можуть захистити країну від російських військ, і розгромити на вулицях фашистські загони. Зрештою, російський загарбницький наступ лише посилить ультраправі групи на сході України, які повністю підтримуються Москвою. Відповідно, нинішнє завдання для робітників в Україні – організувати робочу самооборону. Ми знаємо, що у цій боротьбі Зеленський у підсумку стане вимушеним співучасником і фашистів, і Путіна, бо вже показав, що хоче зруйнувати організації українських робітників. Отож, завдання для українських робітників тяжке. Їх з усіх боків оточують вороги: попереду – російські танки та ракети, збоку – фашистські бойовики, а ззаду – сам Зеленський, готовий продати країну заради швидкої вигоди.
Робітники інших країн зобов’язані підтримувати український робітничий клас у цій боротьбі. Як писав Лев Троцький, ми маємо підтримувати боротьбу України «своїми методами, цебто методами міжнародної класової боротьби». Ми повинні приймати резолюції підтримки в наших профспілках, спрямовувати делегації солідарності та надавати матеріальну допомогу українським робітничим об’єднанням, а де можливо, робітники повинні також відмовлятися мати справу з будь-якими товарами, які могли б сприяти російським військовим зусиллям.
Однак, хоч у нинішній момент робітнича самооборона абсолютно необхідна, аби захиститися від фашистських груп та імперіалістичних солдатів, вона не є вирішенням глибинних проблем, які призвели до цієї катастрофи. І фашизм, і імперіалізм виникають із капіталістичної експлуатації, і лише робітничий клас, що прийде до влади від власного імені, зможе раз і назавжди покінчити з цими проблемами. Завдання соціалістичних активістів у всьому світі – терпляче організовувати робітників у політичні партії, які здатні очолити революцію та перемогти зло, яке ми бачимо сьогодні навколо себе. Лише через перемогу українського робітничого класу стане можливим розгром і російської агресії, і фашистських груп!
Джеймс Маркін
ПРИМІТКИ:
[1] http://en.kremlin.ru/events/president/news/67828
[2] https://globalvoices.org/2020/01/14/ukraines-workers-mobilise-against-controversial-new-labour-law/
[3] https://www.ft.com/content/c340924a-cd9d-11e9-b018-ca4456540ea6
[4] https://www.marxists.org/archive/lenin/works/1917/jun/28.htm
[5] https://www.marxists.org/archive/trotsky/1937/02/therm.htm
[6] https://www.marxists.org/subject/jewish/leon/ch7.htm; emphasis mine.
[7] https://www.ushmm.org/remember/holocaust-reflections-testimonies/echoes-of-memory/trip-to-drohobycz
[8] https://litci.org/en/out-with-yanukovych-neither-eu-nor-submission-to-putin/
[9] https://internationalviewpoint.org/spip.php?article3557
[10] https://internationalviewpoint.org/spip.php?article3479
[11] https://www.ushmm.org/m/pdfs/20130500-holocaust-in-ukraine.pdf
[12 ]https://www.ushmm.org/information/press/press-releases/statement-on-ukrainian-legislation-on-historical-research-and-debate
[13] https://twitter.com/ambassadorlion/status/1212761503595671552
[14] https://time.com/5926750/azov-far-right-movement-facebook/
[15] https://time.com/5926750/azov-far-right-movement-facebook/
[16] https://www.nytimes.com/2020/07/03/world/europe/germany-military-neo-nazis-ksk.html
[17] https://www.theguardian.com/commentisfree/cifamerica/2009/jul/13/us-army-neo-nazis
[18] https://foreignpolicy.com/2022/03/15/russia-mercenaries-volunteers-ukraine/
[19] https://www.thedailybeast.com/the-shadowy-russian-scheme-that-dumped-nazis-into-ukraine-before-vladimir-putins-war
[20] https://litci.org/en/ukraine-and-russia-on-fascism-and-fascism/