Матеріал взято з газети «Крок до перемоги»
Нещодавно, на хвилі обговорень закону про мобілізацію, відоме видання «Українська правда» провела розслідування про те, як один молодий столичний «мажор» весело відпочиває на зарубіжних курортах, на крутих тачках, одягнений в люксові шмотки, з дорогим бухлом і т.д… Звичайно, такі розслідування викликають гнів з боку народу, який по крихтах невтомно збирає гроші для своїх захисників, які третій рік б’ються за свободу своєї країни на фронтах. Поки співробітники ТЦК ходять по заводах і навіть по цехах, щоб мобілізовувати на війну робітників, дітки бізнесменів і чинуш весело розважаються. І таких випадків ціла купа!!
Справді, війна проти російських загарбників ведеться «двома Українами». Одна – це Україна робітників, трудящих і простого народу. Ця Україна мужньо воює, працює на війну в тилу і виносить всі тяготи важкого випробування. Друга Україна – це олігархи і чиновники, які керують країною. Головною їхньою метою завжди був прибуток. Все заради прибутку. Продати країну Росії? Не питання! Продати землю ЄС? Не проблема!
Наприклад, після 2014 року, коли путін вперше напав на Україну, захопивши Крим і частину Донбасу, українські паливно-енергетичні компанії продовжували торгувати з рф аж до 2022 року, по суті спонсоруючи ворога! Банки, пов’язані з російськими банками, продовжували свою діяльність в Україні. Сьогодні за цю продажну політику доводиться розплачуватися життями – і платить за це простий народ. Війна не змінила продажної суті українських еліт, і вони продовжують качати прибутки з трудящих, незважаючи на тяготи, які несе народ.
Великий капітал і чиновники просто за своєю натурою не здатні вести війну до перемоги. Для перемоги над таким сильним і підступним ворогом, як режим рф, необхідні серйозні заходи. Уся економіка має бути заточена на перемогу, весь тил має безперебійно постачати все необхідне нашим захисникам. Робітничий клас, з якого походить більшість мобілізованих, і який своїми руками годує країну, що воює, її армію і народ, має бути в центрі турботи й уваги всього українського суспільства.
Без згуртованого і самостійного робітничого класу країну чекає крах і знищення. Замість цього великий бізнес продовжує доїти трудящих, вичавлюючи прибуток, немов випробовуючи терпіння робітників. І це терпіння закінчується.
Ба більше, здійснюється план знищення робітничого класу як такого. Уже йде “соціальний геноцид“.
Україна достатньо індустріалізована країна, одна тільки металообробка дає майже третину доходів. Путін цілеспрямовано знищує ракетами заводи, шахти, залізниці, електростанції, порти та інше. Протиповітряна оборона не справляється із захистом підприємств. А так звані “західні союзники” нашого уряду не поспішають постачати засоби ППО Україні – навіщо зберігати те, що може стати конкуренцією для них? Саме така жорстока логіка великого світового бізнесу. І цій логіці слідує уряд Зеленського, готового продати свою країну заради уявної підтримки з боку ЄС і США.
А в результаті Україна, героїчно вчиняючи опір російським окупантам, перетворюється на колонію з відсталою економікою.
Ми, звичайні українці, не раз доводили свою рішучість і готовність боротися за справедливість і свободу. “Революція на граніті”, Майдан 2004 і Майдан 2014 років тому свідчення. Робітники, трудящі та сам народ України здивував увесь світ, коли у 2022 році взяв зброю та зупинив другу армію світу. Західні “союзники”, на яких робить ставку Зеленський, тоді були готові домовитися з Путіним за нашими спинами. Тільки героїзм робітників і трудящих змусив рахуватися з голосом українського народу в усьому світі. Величезна хвиля солідарності по всьому світу серед робітників, народів і активістів змусили світові уряди нам допомогти у війні проти Путіна. Але західний капітал в умовах світового ринку — не союзник. Минулорічний контрнаступ було зупинено тим, що “союзники” просто обдурили нас з обіцянками військової допомоги. Тому сьогодні війна стала війною на виснаження. І виходить так, що незважаючи на наполегливий опір українського народу, перемога вислизає з наших рук. Уряд продовжує прирікати Україну на “неперемогу” і колонізацію.коли виступає з підтримкою Ізраїлю і Нетаньягу, відштовхуючи цим підтримку широких народних мас мусульманського світу..
Чому так відбувається?
Тому що, на жаль, робітничий клас і звичайні трудящі не можуть сказати свого слова, не можуть поставити свої вимоги перед владою. Немає інструменту, щоб переломити політику бізнесу на політику робітничого класу і простого народу. Тому нагальним завданням робітників, народу і кожного простого українця стає створення своєї власної політичної сили, незалежної від великого бізнесу і держави. Для цього є всі можливості. Ми, українці, рішучий і наполегливий народ. Ми показали свою здатність організовувати опір. Трудящі всього світу із захопленням дивляться на нас. І навіть є зачатки організацій робітничого класу – незалежні профспілки. Але профспілок недостатньо. Якщо профспілки – це боротьба робітників на підприємствах, то в масштабі країни потрібна робітнича партія. Партія незалежна від капіталу і чиновників. Партія, яка вирве українську економіку з рук великого бізнесу та іноземного капіталу. Партія, яка не побоїться провести експропіацію великих підприємств, щоб поставити економіку на потреби перемоги. Партія, яка порве з колонізаторськими планами ЄС чи США, а натомість отримає багатомільйонну підтримку народів усього світу. Партія, яка поставить робітничий клас на чолі визвольної боротьби всього українського суспільства.
Ми закликаємо наших читачів подумати над цією ідеєю і з увагою готові вислухати або прочитати ваші думки. Голос кожного робітника і простого трудящого для нас усіх важливий. Робітники повинні перестати мовчати. Саме в цьому і полягає ідея “Кроку” – стати інструментом кожного робітника, трудящого, пригнобленого, активіста, небайдужого в побудові політичної партії робітничого класу України.